Бездомність – почуття, відоме багатьом переселенцям. Ми можемо намагатися вгамувати свій сум за домом різними шляхами або, навпаки, дозволити йому керувати нашим життям. А можемо вибрати біблійний підхід. Давайте розбиратися разом!
Мама моєї подруги, 80-річна християнка з України, розплакалася під час новорічної вечері. Я розпитувала про її дітей, онуків і правнуків: вони всі роз’їхалися по різним країнам і одну з народжених після початку війни правнучок старенька пані досі не бачила.
Тут, на Півдні Франції, пані Наталя з чоловіком живуть у маленькому будиночку на фермі друзів своєї доньки, маючи можливість саджати город, їздити машиною за продуктами і добиратися до згуртованої протестантської церкви.
Трохи зібравшись з думками, пані Наталя продовжила: «Немає на що скаржитися. Бог про нас дуже турбується: ми здорові, є де жити, поруч рідна донька. Не розумію, чого розплакалася».
Вона, як і багато з українців, часом виглядає невдячною. Та пані Наталю, як і багатьох українських переселенців (чи то по Україні, чи то за кордоном), дуже підкосило почуття бездомності.
«Бездомність» – такий глибокий, прихований сум не лише за минулим життям, а й за відчуттям дому і усього, що з ним пов’язане: що ти – свій і люди навколо – твої, що ти розумієш підтексти усіх жартів, що тобі, зрештою, все під силу, бо вдома і стіни допомагають.
Для тих, хто переїхав жити за кордон, туга за домом є цілком очікуваним почуттям, хоч і не дуже приємним. Проблема тільки в тому, що повернення у свою рідну країну чи у рідне місто може не задовольнити цей сум повністю.
Досвід і переживання людей, які весь час залишалися вдома і які поїхали, є різними. А досвід війни (як і досвід непідготовленої втечі в інше місто чи країну) є надзвичайно інтенсивним, тож ніби маємо «рік за два». Ті, хто поїхали, повернуться вже в іншу Україну.
Ми можемо намагатися вгамувати свій сум за домом різними шляхами або, навпаки, дозволити йому керувати нашим життям. А можемо вибрати біблійний підхід. Давайте розбиратися разом!
Чужинці і приходькина землі
Мабуть, коли ми думаємо про вимушений переїзд в іншу країну, найпершою спадає на думку цитата про чужинців і приходьків:
Бо ми приходьки перед лицем Твоїм та чужинці, як усі наші батьки! Наші дні на землі мов та тінь, і немає тривалого!
1 Хронік 29:15
Ми згадуємо, що батьки віри – Авраам, Ісак, Яків – були приходьками. Аврам вийшов зі свого рідного міста і до кінця життя блукав обіцяною йому землею як зайда. Він, його син і його онук мали лише обіцянку щодо землі, але не саму землю.
Та пізніше ми згадуємо про історію здобуття ізраїльським народом Обітованої землі, і ця історія подобається нам більше. Бо нащадки Авраама мали не лише обіцянку землі, але й саму землю, по якій текли молоко і мед. Вони перестали бути чужинцями і приходьками. Вони опинилися вдома.
І ми хочемо бути як вони, а не як Авраам. Точніше, віру ми прагнемо мати таку ж сильну, як в Авраама. А от здобути її ми хотіли би не шляхом тиняння й випробовувань, а як побічний ефект комфортного проживання у своєму будинку. Ніби випробовування Авраама аж ніяк не пов’язані з його вірою.
Та обираючи своїм зразком «комфортного життя» ізраїльтян часу царя Давида чи Соломона, ми можемо забути, що весь Свій народ Бог назвав чужинцями і приходьками. Ще у П’ятикнижжі Мойсея написано:
А земля не буде продаватися назавжди, бо Моя та земля, бо ви приходьки та осілі в Мене.
Левит 25:23
Навіть маючи «власну» землю, будинки і поля, ізраїльтяни мали пам’ятати про природу свого шалому. Вони були на Божій землі.
Авраам і його нащадки стали для нас прообразами. Як вони – приходьки – очікували Обіцяну землю, а отримавши, мали віддавати шану Богові, так і ми – чужинці на землі – очікуємо нашого справжнього дому. Але не земного, а Небесного.
Дім Небесний і дім земний
Якось потенційний учень Ісуса сказав Йому, що готовий піти за Ним будь-куди. Ісус же відповів:
Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, Син же Людський не має ніде й голови прихилити!
Луки 9:58
Але не варто вважати Ісуса «бездомним». На землі Йому не було де прихилити голови, але дім у Нього все ж був. Ісус вчив Своїх учнів про оселю Отця і навіть обіцяв підготувати там місце для них:
Багато осель у домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас? А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я були й ви.
Івана 14:2-3
Іншими словами, як і в Ісуса завжди був дім Його Отця, так він є і у нас. Звісно, якщо ми є частиною Небесного Царства.
Але, водночас, його, дому, ще немає, бо ми ще тут, на землі. Тож навіть перебуваючи не те що в еміграції, а й у своєму рідному будинку, ми будемо відчувати тугу за Домом справжнім.
Усвідомивши це, нам буде легше приймати тимчасові недосконалості будь-якого нашого місця проживання. Бо де би ми не були, ми ще не Вдома.
Інші доми
Та дивовижно, що Ісус не залишає нас без дому і тут, на землі! Точніше, без домів.
Пам’ятаєте, що записано про слова Ісуса в Євангелії від Марка:
Ісус промовив: Запевняю вас: немає нікого, хто залишив би дім, або братів, або сестер, або матір, або батька, [або дружину], або дітей, чи поля — заради Мене й заради Євангелія — і при цьому не одержав би в сто разів більше вже тепер, у цей час, в умовах переслідувань, — і домів, і братів, і сестер, і матерів, і дітей, і поля, а в майбутньому віці — вічне життя!
Марка 10:29-30
Наші з вами випробовування перших тижнів повномасштабної війни можуть стати гарною ілюстрацією для цих слів Ісуса. Багато з нас у часи евакуації зупинялися або й жили у невідомих чи маловідомих нам людей. Не лише у християн, але на християнську спільноту було чи не найбільше сподівання.
Ми з батьками, переживаючи за потенційну атаку на Бориспільський аеропорт, виїхали на тиждень до Переяслава. Там зупинилися у вільній квартирі незнайомих нам людей, бо моя сестра з «Вертикалі» знала хазяйку цієї квартири, яка теж була християнкою.
Потім ми вирішили поїхати до рідних у Вінницю. Пробираючись у страшенних корках десь в районі Умані і чекаючи на наближення комендантської години, я дзвонила і просила іншу незнайому людину допомогти з ночівлею. І оскільки я була з церкви, то наша родина отримала не місця у спортзалі школи (що теж було би непогано), а обидві кімнати двокімнатного будиночка брата по вірі.
Це – лише один з багатьох прикладів того, як не маючи власного житла, ми маємо прихисток. Наш дім – там, де наші брати і сестри по вірі.
А ще наш дім там, де наша церква.
Cаме завдяки церкві, інтеграції у місцеву громаду, спільному служінню, взаємним молитвам ми отримуємо почуття дому в малознайомих нам містах.
Але це почуття приходить не лише тоді, коли ми отримуємо від когось допомогу або коли хтось служить нам. Почуття дому з’являється і тоді, коли ми починаємо служити іншим, вкладаючи свої дари і вміння.
Та більше, трохи облаштувавшись, ми маємо потурбуватися про наступних «чужинців і приходьків», які приходять до нашої церкви. Бо вони теж сумують за домом.
Ще одна обіцянка Ісуса
Туга за домом – це частина страждань, які очікують нас на землі. Ми прагнемо стабільності, а світ постійно підкидує нам перешкоди, прагнемо комфорту, а маємо знову і знову адаптуватися до нових умов. Ми прив’язуємося до майна, а потім його руйнує російський дрон.
Після останньої вечері з учнями Ісус попередив їх про страждання, що їх очікують у світі. Але водночас кілька разів наголосив, що в Ньому Його учні матимуть мир:
Це Я вам розповів, щоб мали ви мир у Мені. Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!
Івана 16:33
Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається!
Івана 14:27
Тож посеред суму і туги ми завжди маємо доступ до миру і радості, що їх дарує нам Господь Ісус. Як ми ніколи не будемо бездомними, так ми ніколи не будемо і самі.
Замисліться:
1. За що ви вдячні Богові, незважаючи на свої «блукання» на землі?
2. Чи мрієте ви про Небесний Дім так само, як мрієте про дім земний?
3. Чи вкладаєте ви таланти і сили у ту церкву, до якої ви зараз належите? Чи намагаєтеся зробити її своїм домом?
4. Чи відкриваєте ви свій дім для братів і сестер, допомагаючи їм, даруючи їм свій час?
Читайте інші наші статті:
