Євангельські християни цього року вкотре святкували День подяки. І знову – на одній із центральних площ столиці (і хоч на Софіївській площі не так багато місця, як на Хрещатику, локація була дуже символічною). Про свято можна було дізнатися із соцмереж і оголошень у церквах, із небагатьох християнських ЗМІ, але знову – не зі світських медіа.
На мапі світських медіа євангельських християн практично не існує. На щастя, існують греко-католики і православні, часом з дуже цікавими темами. Та протестантів ніби не було і не буде.
І ось знову приходить свято – День подяки, таке, на перший погляд, невидиме. В новинах на центральних телеканалах його не було, багатотисячного натовпу людей, зацікавлених почути про Бога і зрозуміти суть християнської віри, ніби теж не було. Що ж такого у цьому Святі подяки, що ми святкуємо його знову і знову?
Це славить Бога
Наша вдячність і спільне святкування славлять Бога. Бо ми живемо перед Ним і задля Нього, а не перед суспільством і задля схвалення влади.
«Нехай же подяку складуть Господеві за милість Його, та за чуда Його синам людським». (Псалтир 107:8)
На одному з попередніх Свят наш літній брат із Західної України не міг стримати свою радість. Бо протягом багатьох років його життя церква була підпільною, вірити було ризиковано, а радянська влада, здавалося би, прийшла навічно.
І ось радянської влади, яка так гнала християн, вже немає, а євангельські громади мають можливість відзначати свою віру у центрі столиці.
Бог править, Бог все контролює. Влада приходить на роки, може, десятиліття, але лише Бог вічний.
Це – те, що християни мають робити
Християни, безумовно, є кількісною меншиною, але мають бути меншиною активною. Ми маємо жити власним життям, таким, яким його задумав Бог. Жити, незалежно від того, чи отримаємо ми схвалення з боку суспільства, чи ні (спойлер: для всієї цілісності нашого християнського життя – точно не отримаємо).
«Але ви вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого». (1 Послання Петра 2:9)
Завжди було цікаво, як жили ранні християни у часи гонінь у першому-третьому століттях. Історики свідчать: служіння продовжувалися, хрещення відбувалися, християнство поширювалося. І коли приходив час обирати між поклонінням Богу та поклонінням імператору, християни обирали Бога. За що вмирали мученицькою смертю. Вони жили життям, яким мали жити, незважаючи на загрозу з боку суспільства.
В Україні таких загроз для життя християн немає, тож немає навіть виправдань жити подвійним життям – і публічним, і прихованим від очей інших людей.
Загрози з’являються, зникають і з’являються знову, а ми маємо робити те, що маємо. Ми маємо бути цілісними, послідовними у кожній годині життя.
Це демонструє, що християни залишаються частиною суспільства
У Києві та по всій Україні щотижня відбуваються десятки подій: художні виставки, продаж одягу, сирів, солодощів, фестивалі танців. Усі вони йдуть на публіку, аби заявити про себе. Чому ж у такому контексті християни мають ховатися у своїх молитовних будинках?
«Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі». (Євангеліє від Матвія 5:16)
Є таке явище як спіраль мовчання: поведінка перестає сприйматися як нормальна, якщо про неї мовчать. Тож достатньо прибрати щось з інформаційного поля, почати щось замовчувати – і згодом це ніби зникає і денормалізується.
Є люди, які стверджують: християнство вимирає, віра в Бога не може існувати у цьому прогресивному світі (і те, і друге – помилка невірної оцінки ситуації). Викреслюючи християнство з медійного поля, вони намагаються викреслити нас з реальності, аби віра «остаточно вимерла» разом із мамонтами-віруючими.
Звісно, захистом для віри є не наша публічність, а Всемогутній Бог. Та у нас також є відповідальність перед Богом, братами і сестрами за нашу поведінку в епоху, в якій ми живемо. Тож давайте розрізняти часи і свідомо вписувати себе на мапу суспільства у т.ч. у День подяки.
Це надихає громаду
Ще одна причина відзначати День подяки – це бути поруч із братами і сестрами. Просто розслабитися і побути з тими, хто нас повністю розуміє.
Адже у країні, де ми регулярно спостерігаємо за іншим, ми можемо почати хвилюватися за власну «нормальність». А можемо зібратися разом для того, аби підтримати і надихнути один одного.
«Любіть один одного братньою любов'ю; випереджайте один одного пошаною!» (Послання до Римлян 12:10)
Щоби зупинитися на кілька годин і пожити життям, віддалено схожим на наше майбутнє життя з Богом. Тихо порадіти разом, голосно посміятися. Врешті решт, відчути себе родиною перед обличчям Того, Хто створив нас, дав нам вічне життя, веде нас на землі і зрештою приведе нас до Себе.
У продовження читайте статтю «Майте хорошу пам'ять та вдячне серце».
