У глобальному розумінні зараз, я можу сказати, не грішу. Але чи можу я все довіряти Богу? Є ж у моїй душі одна кімнатка, ключі від якої я ніяк не можу вручити Господеві.
Хоча, на мій погляд, це і не кімнатка навіть, і не комора. Скоріше, це невелика шафка. Зовсім-зовсім маленька. Але саме тому і складно – через дріб'язковість і незначущість цієї шафки.
Адже так просто заплющити очі й зробити вигляд, що шафки не існує. У той час як відчинити її Богові й відмовитись від її вмісту – важко.
Сьогодні зранку, навіть незважаючи на «нелітну погоду» і (ніде правди діти) лінощі, я прокинулась з твердим наміром поїхати в церкву. Через хворобу я пропустила проповідь у минулу неділю, а через новорічний корпоратив – пропущу в наступну. Тому сьогодні, вирішила я для себе, я обов'язково там буду.
Однак… З четверга, у зв'язку з поломками на теплотрасі, у моїй квартирі не було опалення. Приємного, звичайно, мало. Двоє шкарпеток, двоє штанів, теплий халат… і навіть гаряча кава не рятує. Щоб трохи зігрітися, я вмикнула електрокамін. І тут почалось…
Він не пропрацював і декількох секунд, як всі розетки вимкнулись.
– Прекрасно, – подумала я і, тупцяючи по холодній підлозі, стала нарікати на таку несправедливість, – Ні тепла, ні електрики. Що наступне?
Не без зусиль мені вдалось відкрити кришку щитка в тамбурі. Не зразу, але все ж методом «наукового тику» я визначила, які з рубильників та електроавтоматів належать до моєї квартири. Але ось тільки користі з цього? На перший погляд (на звання експерта в цьому питанні я, звичайно, не претендую) усе виглядало нормально. Автомати опущені, кнопки запобіжників у правильному положенні – все повинно працювати. Але ж ні.
Живу я одна. Шоста ранку. Кому дзвонити? Що робити? Тим паче, що служба ЖЕКу сказала, що подібні питання в спектр їхніх послуг не входять.
Подзвонила татові. Кому ж, як не йому. Він живе в іншому місті, більше того – в іншій області. Тож допомога була дистанційною. По загальним симптомам та фотографіям щитка ми визначили, що, найімовірніше, річ в проводці. Потрібно дзвонити хазяїнові квартири (живу я на найманій), викликати електрика… Біда, загалом. А тут ще телефон «cідає». І в церкву, звичайно, я сьогодні не потрапляю, адже потрібно вирішувати проблему.
Мало не плачучи, я сіла на підлогу з образою на Бога: за що ж така несправедливість? За що Він карає мене?
Довіряти Богу в молитві
У цей момент мені згадалось одне з питань, які ми обговорювали вчора на загальній групі. Ми говорили про молитву. Як, коли і про що варто молитися. Я чесно сказала, что молюсь кожного дня, але в молитві прошу Бога тільки про глобальні проблеми: здоров'я рідних та близьких, їхнє навернення до Бога, їхнє покаяння.
«Різні дрібниці типу побутових проблем – це занадто мізерно, щоб тривожити через них Бога. Адже я можу упоратися з ними і своїми силами…». Мої друзі вважали по-іншому. Прокрутивши в пам'яті їхні слова, я стала молитися.
Я виклала Богові суть проблем, своє ставлення до них і попросила про допомогу.
Через декілька годин (довелось почекати: дзвонити о 6-й ранку мені здалось вже зовсім не пристойним) я зв'язалась з господарем квартири, домовилась про зустріч. Як завжди, він не сказав точного часу. «Скоро буду, орієнтовно – сьогодні, плюс-мінус – пару годин».
Отакої… Але вибір не великий. Я приготувалась чекати… А через пару хвилин один із моїх друзів написав мені повідомлення, порадивши поміняти запобіжники на щитку місцями. І «вуаля!» – розетки працюють. Тепер, правда, не працювало верхнє світло. Але я зраділа, що це не якась серйозна поломка, що не доведеться руйнувати стіни в пошуках перегорілих проводів, що не доведеться жити в «кам'яному віці» весь наступний тиждень і навіть сьогодні. Потрібно просто купити новий запобіжник. Усього тільки.
Я видихнула з полегшенням і сіла біля вікна, щоб заспокоїтись, заспокоїти тата, заспокоїти господаря квартири… і раптово виявила, що батареї гарячі... І тепло повернулося, і електрика. Хіба не чудо!
Тільки ось у церкву я сьогодні так і не потрапила…
Однак, винесла урок.
Я маю навчитися довіряти Богу. У всьому. Хай це будуть життєво важливі питання чи просто дрібниці. Я повинна говорити про них Богові, не сумніваючись, що Він почує мене і дасть відповідь. Чи позитивну, чи негативну – але відповідь. Я повинна вручити в Його руки ключі від своєї шафки з недовірою і просто покластися на Нього, на свого Бога.
Ось так.
Звичайно, це не так просто зробити, як сказати – відчинити цю шафку. Але сьогодні я в повній мірі усвідомила, що це зробити потрібно. І це усвідомлення – перший крок у правильному напрямку.
P.S. На завершення, також хочу сказати, що сьогоднішня ситуація була і питанням пріоритетів. Чи виберу я Бога, довірившись, що Він вирішить мої проблеми без серйозних втрат у необхідний час? Чи я буду намагатися вирішити їх сама?
На жаль, цього разу я зробила вибір неправильний. Прости меня, Господи, за це… і молю: навчи довіряти, позбав від сумнівів. Адже все, що у мене є – все Твоє і від Тебе…
Отож, не журіться, кажучи: Що ми будемо їсти, чи: Що будемо пити, або: У що ми зодягнемось? Бож усього того погани шукають; але знає Отець ваш Небесний, що всього того вам потрібно. Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться.
(Євангеліє від Матвія 6:31-33)
Читайте також, як виграти війну всередині себе.
